Хто платить за судові витрати у справах про визнання особи недієздатною?

Базові правила щодо судових витрат у таких справах визначає стаття 299 ЦПК України: витрати покриває держава, за винятком випадків, коли заявник діє недобросовісно.

Проте на практиці все виглядає складніше. Якщо йдеться про судовий збір, його справді сплачує держава з бюджету, а на заявника його можуть покласти лише тоді, коли суд встановить, що заява була безпідставною або подана зі зловживанням правами. Інакше працює питання відшкодування витрат на проведення судово-психіатричної експертизи. Формально ці витрати також належать до судових, але в реальних справах суди нерідко покладають обов’язок їх сплати на заявника, інколи — на орган опіки та піклування, і лише в окремих випадках — залишають за рахунок держави. Якщо суд визнає, що заявник діяв безпідставно, саме він, як правило, й відшкодовує витрати на експертизу.

Такий підхід водночас виконує стримувальну функцію. Коли існує ризик, що саме заявнику доведеться оплачувати дорогу експертизу, це зменшує кількість спроб використати процедуру визнання недієздатності у власних інтересах. Вартість експертизи в такому разі стає додатковим фільтром для тих, хто готовий зловживати правом, і водночас майже не загрожує тим, хто звертається до суду обґрунтовано та добросовісно.

Що робити, якщо суд зобов'язав сплатити витрати

Стратегія залежить від того, про які саме витрати йдеться.

Якщо це судовий збір, формально його можна оскаржити. Але з практичного погляду оскарження часто потребує більше часу й ресурсів, ніж сама сума збору. У більшості випадків простіше сплатити та закрити це питання.

Якщо мова про витрати на експертизу, позиція інша. Закон прямо говорить про фінансування таких витрат державою, тож перекладати їх на заявника без підстав не можна. Якщо суд покладає оплату експертизи на вас, а ви діяли розумно й добросовісно, є сенс оскаржувати це рішення.

У справах, де суд вбачає, що заявник повівся нечесно — переслідував власну вигоду, затягував процес, відверто маніпулював фактами, — шанси на успішне оскарження значно нижчі. У такому разі можна просити розстрочку чи відтермінування сплати з огляду на майновий стан. Якщо ж заявник діяв обачно, узгоджував свої кроки з органом опіки, збирав докази й не перекручував обставин, варто наполягати на тому, щоб витрати були покриті державою.

Недобросовісні дії заявника: що мається на увазі

Закон оперує формулюванням «недобросовісні дії», але не розшифровує його. З контексту судової практики під цим зазвичай розуміють:

• заявник явно керується не захистом людини, а власними інтересами — помста, контроль над майном, бажання позбутися незручного родича;
• систематично ігнорує вимоги суду: не з’являється без поважних причин, затягує розгляд, свідомо перекручує факти, тисне на свідків;
• подає знаючи наперед неправдиву або сильно перебільшену інформацію про стан людини.

Суд читає таку поведінку не як емоційність, а як зловживання правом. Для відповідального заявника ризики мінімальні: виконання вказівок суду, співпраця з органом опіки, надання реальних доказів — усе це свідчить про добросовісність. Навіть якщо врешті суд не визнає людину недієздатною (наприклад, констатує лише середній ступінь розладу), сам факт такого рішення не означає, що заявника автоматично визнають недобросовісним чи покладуть на нього всі витрати.