Новий Цивільний кодекс України (законопроєкт №14394): шлюб із 14 років, контроль над сім’єю та звуження прав жінок і ЛГБТКІ+

22 січня 2026 року у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт №14394 «Цивільний кодекс України (Кодекс права приватного)» обсягом понад 800 сторінок, який має замінити чинний Цивільний кодекс і поглинути Сімейний кодекс. Офіційно його називають сучасним фундаментом приватного права та частиною євроінтеграційного курсу, але саме норми про шлюб, сім’ю, репродуктивні права й статус ЛГБТКІ+ уже викликали хвилю критики правозахисників. Скандал зі шлюбами з 14 років — лише вершина айсберга: у проєкті є положення про особливий статус плода, повне ігнорування одностатевих партнерств, примусове анулювання шлюбів із транслюдьми, посилення втручання суду в розлучення й ризик фінансової пастки через заручини. У цьому матеріалі розбираємо, що саме пропонує законопроєкт №14394, як він змінює правила гри для жінок, дітей, ЛГБТКІ+ людей і подружжя загалом, а також чому навколо нього сформувалося одразу два табори критиків.

Що таке законопроєкт №14394 і на якому він етапі

Коротко — це нова масштабна законодавча ініціатива, яку автори подають як частину курсу на євроінтеграцію та оновлення приватного права. Формально склад і структура кодексу орієнтовані на європейські підходи, але в українському суспільстві він уже викликає доволі полярні оцінки.

Формальні дані

Ось загальні відомості про законопроєкт:

За цією хронологією видно, що документ рухається доволі швидко й отримав високий політичний пріоритет. Чому саме — поговоримо далі. Спершу варто подивитися, як автори самі описують цю ініціативу.

Офіційна презентація

Формально законопроєкт №14394 подають як комплексне оновлення інститутів приватного права у межах дев’яти книг нового Цивільного кодексу України (Кодексу права приватного). У публічних заявах цей кодекс називають сучасним фундаментом приватного права, яке має працювати в умовах війни й відновлення, відповідати викликам цифрової економіки та європейським стандартам.

На тлі цієї євроінтеграційної риторики особливо важливо подивитися, що саме записано в нормах про шлюб, сім’ю, репродуктивні права та регулювання для ЛГБТКІ+ спільноти. Саме там ховаються, можливо, найконтроверсійніші нововведення. І так, спойлер: значна частина цих норм уже викликає серйозні застереження правозахисників і може стати тестом на те, наскільки Україна справді рухається у бік європейських стандартів прав людини.

Структура нового Цивільного кодексу: 9 книг і що відбувається з сімейним правом

Новий документ пропонує скасувати чинний Сімейний кодекс і повністю інтегрувати сімейне право в межі одного акта — Цивільного кодексу (Кодексу права приватного). Ба більше, одночасно вводяться нові положення та змінюється низка правил, які діяли впродовж останніх десятиліть. У кращий це бік чи в гірший — питання відкрите, і суспільство реагує на нього досить бурхливо: хтось підтримує, а хтось категорично засуджує.

Погляньмо ж, про які нововведення йдеться в законопроєкті.

9 книг нового кодексу: як змінюється архітектура приватного права

Оновлення охоплює дев’ять нових книг (розділів закону):

• книга перша — «Загальна частина»;
• книга друга — «Право особисте»;
• книга третя — «Право речове»;
• книга четверта — «Право інтелектуальної власності»;
• книга п’ята — «Право зобов’язальне»;
• книга шоста — «Право сімейне»;
• книга сьома — «Право спадкове»;
• книга восьма — «Право приватне міжнародне»;
• книга дев’ята — «Публічність прав цивільних».

У цій структурі окрему роль відіграє книга шоста, присвячена сімейному праву. Саме вона замінює собою чинний Сімейний кодекс і стає центром найбільш гострих дискусій.

Замість окремого Сімейного кодексу — «Книга шоста. Право сімейне»

У книзі шостій нового Цивільного кодексу сімейні відносини вписані в логіку приватного права. Сім’я тут розглядається як система взаємодії між фізичними особами, яка підпорядковується загальним принципам приватної автономії, мінімального втручання держави та формальної рівності сторін.

Шлюб описується передусім як цивільноправовий статус (а місцями — і як договірний інструмент), що будується на свободі договору, рівності учасників та засадах недискримінації. Усиновлення, опіка та піклування подаються мовою правочинів і особистих правовідносин, а не лише як адміністративні процедури. Фактично статус сім’ї формально наближають до інших сфер приватного життя, де держава декларує мінімальне втручання, але водночас задає рамки, у яких «дозволено» існувати різним моделям сімейних стосунків.

Останній штрих, який робить книгу шосту настільки чутливою, — це не стільки технічна зміна структури кодексу, скільки ціннісний зміст норм, що в ній закладені. Саме тут сходяться питання шлюбу, батьківства, репродуктивних прав і ЛГБТКІ+ стосунків, тому будь‑яка зміна формулювань сприймається не як нейтральне технічне редагування, а як сигнал про реальний політичний курс держави щодо сім’ї й приватного життя.

Хто відповідає за зміни: ініціатори проєкту та їхня роль

Законодавчі ініціативи й масштабні зміни в кодексах — це завжди про те, що хтось вже зважив «за» і «проти», оцінив можливий вплив на суспільство й правову систему та виніс пропозицію на розгляд парламенту. Ті, кого ці зміни безпосередньо стосуються, мають повне право знати, хто саме стоїть за проєктом і чому він з’явився саме зараз.

Автори й політична відповідальність

У картці законопроєкту зазначена велика група народних депутатів. Для розуміння масштабу перелічу лише частину підписантів: Руслан Стефанчук, Денис Маслов, Олександр Корнієнко, Олена Кондратюк, Микола Стефанчук, Ігор Калаур, Володимир Ватрас, Ігор Фріс, Олександр Мережко, Ольга Мовчан, Галина Михайлюк, Сергій Кальченко, Олексій Леонов, Тарас Батенко, Олександр Бакумов, Ростислав Тістик.

Повний список усіх дотичних до законопроєкту депутатів можна переглянути у відкритому доступі за посиланням на його офіційну картку.

Фактично саме ця група політиків стала обличчям нового Цивільного кодексу: вони взяли участь у розробці, підтримали реєстрацію та просувають документ у парламенті. Відповідно, на них і лежить політична відповідальність за зміст норм, які можуть змінити правила гри у сфері приватного й сімейного права.

Риторика авторів

В Україні практично неможливо подати й просунути великий законопроєкт так, щоб він не потрапив під каток суспільної критики. Історія із законопроєктом №14394 не стала винятком.

Громадські організації, правозахисники, феміністичні та ЛГБТКІ+ ініціативи спільно з юристами проаналізували доступний текст проєкту й публічно виклали свої зауваження — у медіа, колонках, аналітичних оглядах, соцмережах. Частина цих реакцій дійсно емоційна й суб’єктивна, але саме вони й запускали широку дискусію навколо сімейної частини кодексу.

У відповідь на хвилю критики медіа неодноразово зверталися до авторів законопроєкту за коментарями. Публічні відповіді виявилися доволі стандартними й повторювали схожі формули:

• «зрозумілий та прогнозований приватноправовий режим»;
• «розширення простору приватної автономії»;
• «юридична рівність і недискримінація».

Ці меседжі звучать красиво, але майже не зачіпають головне — як задекларована приватна автономія, рівність і недискримінація виглядають у конкретних нормах про шлюб, сім’ю, репродуктивні права й статус ЛГБТКІ+ стосунків. Саме на це автори відповідають найменш охоче.

Тож далі логічно перейти від гасел до тексту: подивитися, що насправді написано в проєкті й наскільки це відповідає обіцянкам про сучасне приватне право та європейські стандарти.

Жінки, репродуктивні права і шлюбний вік

Мабуть, це один із найменш захищених і водночас найбільш контроверсійних фрагментів правового поля. З новим кодексом покращення захисту жінок і їхньої репродуктивної автономії відчувається не завжди. Так, у проєкті є певні позитивні нововведення. Але є й норми, які суспільство, а особливо жінки й правозахисні організації, сприймають вкрай негативно. Моя мета — розібрати ці положення по суті й показати, де саме ховаються ризики для прав жінок.

Особливий статус плода і ризики для доступу до абортів

Подібне формулювання в проєкті нового Цивільного кодексу фактично запроваджує особливий статус плода та посилює риторику охорони життя до народження.

Чому це проблема?

Надання плоду особливої правової охорони означає юридичну персоніфікацію ненародженої дитини. Це створює підґрунтя для того, щоб будь‑яке втручання у вагітність — з медичних чи інших причин — тлумачилося як потенційне порушення прав плода. У практичній площині це може призвести до додаткових бар’єрів: суворіших медичних процедур, ускладнених адміністративних вимог, тиску на лікарів або навіть криміналізації окремих репродуктивних практик, зокрема абортів.

Фокус непомітно зміщується з автономії жінки та її права розпоряджатися власним тілом на обов’язок виносити вагітність. У такій конструкції жінка з суб’єкта права перетворюється на носій обов’язку перед плодом, а її здоров’я й життєві обставини відходять на другий план. Правозахисні та феміністичні організації наголошують, що подібні формули в інших країнах ставали юридичною основою для обмеження репродуктивних прав — через заборони або суттєве ускладнення доступу до абортів та іншої медичної допомоги, пов’язаної з вагітністю.

У результаті гуманістична, на перший погляд, риторика про особливу охорону життя до народження може обернутися обмеженням свободи вибору та репродуктивної автономії жінки. Її право на здоров’я й гідність ризикує перетворитися на обов’язок підкорятися державним інтерпретаціям прав плода.

Шлюб із 14 років і легітимація ранніх шлюбів

Право на шлюб мають особи протилежної статі, які досягли шлюбного віку. Шлюбний вік встановлюється для чоловіка — 18 років, для жінки — 16 років. У разі вагітності жінки або народження нею дитини суд може дозволити вступ у шлюб із 14 років.

Це фрагмент статті 1478 проєкту Цивільного кодексу України №14394, де закладена норма про можливість шлюбу з 14 років у разі вагітності або народження дитини, за умови дозволу суду.

На перший погляд, це виглядає як європеїзація законодавства: загальний шлюбний вік орієнтований на повноліття — 18 років. Формально законодавець зберігає базове правило й дозволяє знижувати шлюбний вік лише як виняток. Однак окремим реченням вводиться ще один, дуже чутливий виняток: «Якщо дівчина вагітна або вже народила дитину, суд може дозволити їй вступити у шлюб із 14 років».

У цьому підході видно щонайменше дві серйозні проблеми.

1. Лексична підміна: використання терміна «жінка» щодо 14‑річної особи створює ілюзію дорослості. Юридично до 18 років це дитина, незалежно від її репродуктивного статусу. Така мова підмінює реальність і нормалізує ранню сексуалізацію — замість того, щоб прямо говорити про вагітну дитину.
2. Комбінація «вагітність» + «14 років»: така норма не захищає неповнолітню, а радше пропонує легалізувати стосунки з нею через шлюб. Замість того щоб зосередитися на розслідуванні можливого сексуального насильства, оцінці безпеки й забезпеченні соціальної підтримки, держава ніби пропонує шлюб як вихід із ситуації.

У поєднанні з віком 14 років термін «жінка» насправді означає вагітну дитину, якій держава пропонує шлюб як розв'язання проблеми, а не захист від насильства. Це суперечить сучасним міжнародним тенденціям, де більшість країн підвищують шлюбний вік і максимально звужують винятки, щоб боротися з ранніми шлюбами й сексуалізацією дітей.

У такому контексті дозвіл на шлюб у 14 років ризикує стати не захисним механізмом, а інструментом легалізації статевого зв’язку з дитиною. Також правозахисні організації прямо попереджають: це може створювати механізм уникнення кримінальної відповідальності за сексуальне насильство, коли шлюбом фактично легалізують наслідки злочину. Саме тому ця норма й викликала найбільші застереження експертів із прав дітей.

Важлива зміна: ВИЛУЧЕННЯ норми!

Після хвилі суспільної критики голова Верховної Ради Руслан Стефанчук публічно пояснив, що норма про шлюб із 14 років у разі вагітності або народження дитини, за задумом авторів, мала захисний характер — нібито для врахування найкращих інтересів новонародженої дитини, щоб вона мала шанс вирости у повній сім’ї. Водночас він визнав, що суспільство сприймає таке формулювання неоднозначно.

За його словами, після обговорень робоча група ухвалила рішення вилучити цю норму з проєкту й залишити чинне регулювання: базовий шлюбний вік 18 років, а зниження можливе тільки з 16 років за рішенням суду у виняткових випадках.

Гендерні ролі й суб’єктність жінки

У проєкті зустрічаються формулювання, де сім’я визначається як природний осередок суспільства. А жінка описується насамперед у ролі матері та дружини. Акцент робиться на традиційних ролях у сім’ї:

Сім’я є природним середовищем для народження та виховання дітей.

Жінка реалізує своє покликання у материнстві та турботі про сім’ю.

Шлюб ґрунтується на взаємних правах і обов’язках чоловіка та дружини, спрямованих на створення сім’ї та виховання дітей.

Такі формулювання закріплюють підхід, у якому нормальна жінка — це передусім дружина й мати. Вони підсилюють уявлення, що жіноча суб’єктність визначається сімейними та репродуктивними функціями, а не власними життєвими цілями, професійними реалізаціями чи участю в суспільному житті. У поєднанні з нормами про шлюбний вік та особливий статус плода це вибудовує для жінки базову материнсько‑сімейну роль і звужує простір автономії.

Для євроінтеграції це має принципове значення. Європейський Союз наполягає на реальній, а не декларативній гендерній рівності та недискримінації за статтю. Українське законодавство вже містить норми про рівні права та можливості жінок і чоловіків, але кодифікація ролі жінки як матері й дружини в новому ЦК суперечить сучасним європейським підходам, де жінка розглядається як самостійний суб’єкт права з повним набором громадянських, політичних і соціальних прав.

Подібні норми можуть стати перешкодою для гармонізації українського законодавства з європейськими стандартами прав людини. Вони відтворюють патріархальну модель замість того, щоб зміцнювати принцип рівності й недискримінації, який є одним із ключових критеріїв для інтеграції до ЄС.

Шлюб, розлучення, заручини й аліменти: більше контролю й пошук винних

У проєкті нового Цивільного кодексу сімейні норми прописані значно детальніше, ніж у чинному Сімейному кодексі, але це детальніше не завжди працює на захист автономії подружжя. Окремі статті про розірвання шлюбу, заручини та право на утримання посилюють роль суду в особистому житті та повертають до логіки винності одного з подружжя, що створює додаткові ризики насамперед для жінок.

Ускладнення процедури розлучення й строк на примирення

У проєкті передбачено, що суд, розглядаючи справу про розірвання шлюбу, має не просто зафіксувати волю сторін, а й оцінити, чи справді спільне життя суперечить інтересам одного з подружжя та/або дітей. Фактично це дає судді ширший простір для втручання в мотивацію людей: якщо суд вважатиме, що підстав замало або інтереси формально не порушені, розгляд може затягуватися, а подружжя — залишатися у шлюбі всупереч внутрішньому рішенню розійтися. Окремо посилюється інститут строку на примирення: замість місяця суд зможе надавати до шести місяців для спроб примирення, що в реальному житті означає тривале збереження юридичного статусу шлюбу навіть тоді, коли люди вже фактично не живуть разом і можуть мати нові стосунки. Для випадків домашнього насильства, економічної залежності чи психологічного тиску це створює додатковий ризик: жертва довше залишається пов’язаною з кривдником, а можливість тягнути час опиняється у руках того, хто краще орієнтується в системі або має більше ресурсів.

Заручини й компенсація за зірване весілля

Одна з найконтроверсійніших новел стосується заручин: проєкт передбачає, що особа, яка відмовилась від укладання шлюбу після заручин, може бути зобов’язана відшкодувати іншій стороні витрати, пов’язані з приготуванням до шлюбу та весілля, а також компенсувати моральну шкоду. Винятком є ситуації, коли відмова зумовлена протиправною чи аморальною поведінкою нареченого/нареченої або приховуванням істотних обставин (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість, зміна статі тощо), але критерії цих оцінок прописані дуже загально. На практиці це перетворює заручини із вільного волевиявлення на потенційну фінансову пастку: людина, яка передумала одружуватися — наприклад, через токсичну поведінку партнера, страх чи усвідомлення несумісності — ризикує опинитися перед вибором між небажаним шлюбом і дорогим судовим спором про відшкодування витрат та моральної шкоди. З огляду на економічну нерівність, саме жінки частіше опинятимуться в слабшій позиції: їм складніше підтверджувати свої витрати документально й важче нести фінансові наслідки, якщо суд ухвалить рішення не на їхню користь.

Аліменти й неналежна поведінка як підстава для відмови

Проєкт оновлює підходи до аліментів, зокрема підкреслюючи, що кошти на утримання дитини мають належати самій дитині, а не тому з батьків, хто їх отримує. Водночас у нормах про право одного з подружжя на утримання після розірвання шлюбу з’являється важливий застережний елемент: якщо розлучення стало наслідком неналежної поведінки того, хто претендує на утримання, суд може відмовити в призначенні такого утримання. Проблема в тому, що проєкт не містить чіткого визначення неналежної поведінки — це залишає широке поле для суб’єктивних оцінок, де під таким формулюванням може опинитися все: від реального насильства чи зради до порушення традиційних уявлень про роль дружини або чоловіка. У поєднанні з посиленим акцентом на пошуку винного в розпаді шлюбу така конструкція ризикує працювати проти економічно вразливих партнерів, яким утримання потрібне найбільше.

Шлюб і сім’я в ЛГБТК+

Серед найбільш неоднозначних нововведень — положення, що стосуються шлюбу та поняття сім’ї для ЛГБТКІ+ людей. Проєкт нового Цивільного кодексу не просто не визнає одностатеві партнерства, а фактично виключає одностатеві пари з простору сімейного права: вони не можуть вважатися ні подружжям, ні фактичною сім’єю. Це не пряма заборона стосунків, але повне ігнорування їхнього правового статусу — суттєве відхилення від європейського курсу та окрема причина гніву ЛГБТКІ+ спільноти.

Шлюб тільки для різностатевих пар

У проєкті ЦК шлюб визначається виключно як союз жінки та чоловіка. Зокрема, стаття 1473 формулює: 

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка», а норми про право на шлюб прямо говорять, що він надається лише особам протилежної статі. Одностатеві пари не визнаються сім’єю навіть як фактичний сімейний союз

— проєкт прив’язує це поняття теж тільки до різностатевих партнерів.

На практиці це означає низку суттєвих обмежень для одностатевих пар:

1. Майно. Якщо двоє людей багато років живуть разом, купують житло чи інше майно, у разі розриву або смерті одного з партнерів другий не має автоматичного статусу члена сім’ї. Захист своїх прав можливий лише через складні цивільні спори, без тих гарантій, які мають подружжя чи визнані фактичні сім’ї.
2. Спадщина. Партнер не входить до кола спадкоємців за законом. Якщо заповіт не оформлено, майно переходить до родичів, навіть якщо фактично пара прожила разом більшу частину життя.
3. Медичні рішення й доступ до інформації. У випадку хвороби, операції чи госпіталізації партнер не має процесуального статусу члена сім’ї: його можуть не допустити до реанімації, не поінформувати про стан здоров’я й не визнати уповноваженою особою для прийняття рішень.

Фактично ми отримуємо відкат навіть від того мінімального рівня захисту, який сьогодні забезпечується через судове визнання фактичних сімейних відносин між людьми, що спільно проживають і ведуть спільний побут. Це прямо суперечить поширеній у Європі практиці, де одностатеві партнерства або легалізовані, або принаймні мають захист як домогосподарства з певним набором прав.

Автоматичне припинення шлюбів після зміни статі

Окремий блок стосується трансгендерних людей. Проєкт нового ЦК передбачає автоматичне припинення або недійсність шлюбу, якщо одна з осіб змінює юридично визначену стать. Фактично це означає примусове припинення шлюбу незалежно від того, чи хоче пара зберегти сім’ю. Люди змушені обирати між визнанням своєї гендерної ідентичності та продовженням шлюбу.

Таке правило є дискримінаційним із кількох причин:

• трансгендерні люди опиняються у гіршому становищі щодо сімейних прав, ніж цисгендерні (прим. люди, у яких гендерна ідентичність збігається з тією статтю, що їм приписали при народженні), оскільки їхній шлюб може бути припинений не за волею сторін, а через сам факт зміни маркера статі в документах;
• норма суперечить європейським стандартам недискримінації та підходу ЄСПЛ, який неодноразово вказував, що держава не може створювати правові механізми, що ставлять трансгендерних осіб у гірше становище саме через їхню ідентичність.

У підсумку ми отримуємо норму, яка прямо конфліктує з європейськими підходами до захисту прав людини та створює додаткові ризики для вже вразливої групи.

Заборона усиновлення для одностатевих пар

Проєкт нового Цивільного кодексу також передбачає пряму заборону усиновлення дітей одностатевими парами. У нормах про усиновлення одностатеві партнери згадуються поруч із категоріями осіб, які в принципі не можуть бути усиновлювачами (особи, позбавлені батьківських прав, визнані недієздатними, із залежністю від алкоголю чи наркотиків тощо).

Фактично ЛГБТКІ+ пари опиняються в одному кошику з людьми, яких закон вважає небезпечними або неспроможними до відповідального батьківства. Це не лише підкріплює стигму, а й закріплює дискримінацію на рівні кодифікованого акта.

Така заборона прямо суперечить практиці значної частини країн ЄС, де одностатеві пари можуть усиновлювати дітей або спільно, або через механізм другого батька/матері, а головним критерієм є інтереси дитини, а не сексуальна орієнтація батьків. Закріплення протилежного підходу у проєкті ЦК №14394 виглядає як рух не до, а від європейських стандартів рівності та недискримінації — і створює додаткові запитання до щирості заяв про євроінтеграційний характер цього кодексу.

Дві критики одного кодексу: консервативний табір vs правозахисники

Як і майже будь‑який великий законопроєкт, новий Цивільний кодекс №14394 уже отримав і палких прихильників, і жорстких критиків. Частина суспільства бачить у ньому загрозу традиційним цінностям, інша — ризик відкату від європейських стандартів прав людини. Щоби зрозуміти, чи можливий між цими полярними позиціями хоч якийсь баланс, варто уважно послухати аргументи обох таборів.

Консервативне прочитання: ще недостатньо традиційний

Консервативні організації та частина релігійних/просімейних активістів критикують законопроєкт із позицій «сім’ї, дітей, суверенітету та моралі». У їхній риториці часто звучать тези про загрозу «природному інституту сім’ї», «національній ідентичності» та «християнській цивілізації».

Якщо спростити, консервативний табір побоюється, що:

• скасування окремого Сімейного кодексу й перенесення сімейного права в загальний Цивільний кодекс послабить особливий статус шлюбу як союзу чоловіка і жінки;
• посилення захисту приватного життя та заборона дискримінації можуть обмежити можливість відкрито критикувати ЛГБТКІ+ людей або нетрадиційні моделі сім’ї;
• закріплення ширших прав підлітків та приватної автономії може підірвати виховну функцію батьків і негативно вплинути на дітей.

Показово, що частина цих критиків говорить про законопроєкт як про загрозу національній безпеці, демографії та майбутньому країни, вбачаючи в ньому спробу змінити соціально‑гуманітарний устрій України за лівим сценарієм. Тобто для них цей кодекс уже надто ліберальний, хоча правозахисники одночасно вважають його надто консервативним.

Правозахисна критика: загроза правам людини та євроінтеграції

На іншому полюсі — правозахисні, феміністичні та ЛГБТКІ+ організації, які розглядають законопроєкт як загрозу для прав людини та євроінтеграційного курсу України. Вони звертають увагу на кілька ключових блоків:

• закріплення особливого статусу плода й риторики охорони життя від зачаття, що створює ризики для репродуктивних прав жінок;
• відмову від правового визнання одностатевих партнерств і виключення ЛГБТКІ+ сімей із сімейного права;
• норму про автоматичне припинення шлюбів у разі зміни юридичної статі одним із подружжя;
• дискримінаційні заборони на усиновлення для одностатевих пар.

У спільних заявах правозахисники прямо говорять про рух не до ЄС, а в протилежний бік і попереджають про ризик грузинського сценарію — коли європейський курс декларується на словах, а на практиці ухвалюється законодавство, несумісне з правом та цінностями ЄС. Вони закликають зупинити просування проєкту в нинішній редакції та повернути його на суттєве доопрацювання, щоби увідповіднити текст до Європейської конвенції з прав людини та копенгагенських критеріїв вступу до ЄС.

У результаті маємо парадоксальну ситуацію: консервативний табір критикує кодекс за надто велику лібералізацію і загрозу традиційній моралі, а правозахисники — за обмеження прав і відкат від європейських стандартів. Саме між цими двома полюсами й доведеться шукати відповідь на питання, яким має бути цивільне й сімейне право України у XXI столітті.

Що кажуть люди: реакція соцмереж

Очевидно, що суспільство не залишилося осторонь. Новини про деякі норми нового ЦУ за лічені дні перетворилися на хвилю постів, сторіз і дискусій. Часто ці реакції емоційні, але саме вони показують, як текст проєкту приземляється на реальні страхи та досвід людей.

Голос простих жінок і ЛГБТКІ+ 

Після новин про заборону одностатевих шлюбів та усиновлення, ранні шлюби з 14 років і ризики для репродуктивних прав з’являються різні публікації.

Як-от:

Хтось пише про страх перед можливою криміналізацією абортів і втручанням держави в репродуктивні рішення. Хтось — про неможливість оформити стосунки чи захистити партнера в разі поранення або загибелі на війні. Частина постів — це особисті історії: військові, які не можуть оформити статус партнера; жінки, які пережили небажану вагітність чи складні пологи й бояться втратити право на вибір.

Ці голоси часто емоційні, іноді різкі й неточні з юридичного погляду. Але саме в них видно головне: люди читають норми не як абстрактні формулювання, а як потенційну загрозу своєму життю, здоров’ю й стосункам.

Паніка vs раціональна критика: як люди сваряться між собою

Окремий пласт дискусій розгорнувся довкола норм про опіку й обов’язок повідомляти органи опіки (стаття 66). У проєкті ЦК є положення, за яким заклади освіти, охорони здоров’я та соціальні служби зобов’язані невідкладно повідомляти орган опіки про обставини, що можуть бути підставою для встановлення опіки над дитиною.

У соцмережах ця норма стала тригером для дуже різних реакцій. На одному полюсі — позиція на кшталт: вчителі, педіатри та інші дорослі, відповідальні за дітей, мають мати механізм повідомлення органів опіки про небезпеку. Це нормальна практика для будь‑якої нормальної країни. У такому читанні обов’язок повідомляти сприймається як базовий інструмент захисту дитини, а слово «доноси» — як маніпуляція й зайва драматизація.

На іншому боці — занепокоєння через відсутність деталей і чітких критеріїв. Користувачі прямо пишуть, що розмиті формулювання на кшталт «небезпечне середовище» чи «насильство» можуть перетворитися на інструмент тиску: якщо рішення залишити суто на суб’єктивний розсуд чиновників або системи, завжди є ризик, що норму використають для вибіркового вилучення дітей або як важіль впливу на незручних батьків.

І тут важливо чесно визнати: проблему створює не лише емоційність обговорень. Нечіткість і надто загальні формулювання окремих статей справді відкривають простір для маніпуляцій. Коли закон написаний так, що його можна трактувати у протилежні боки, соцмережі лише підсвічують те, що юристи й правозахисники вже назвали головним ризиком цього проєкту: занадто багато залежить не від буквального тексту, а від того, хто і з якою метою його застосовуватиме.

Чому важливо не мовчати та що можна зробити

Здається, що найризикованіші норми стосуються лише транслюдей, ЛГБТКІ+ пар чи жінок із небажаною вагітністю. Насправді ж механізми, які сьогодні застосовують проти меншості (розмиті підстави для недійсності шлюбу, можливість третіх осіб через РАЦС ставити під сумнів чинність шлюбу, затягування розлучення, акцент на винності), завтра можуть стати інструментом контролю над будь‑яким громадянином. У такій моделі риторика захисту традиційних цінностей фактично виправдовує розширення впливу держави й зацікавлених груп на те, як люди будують стосунки, живуть у шлюбі, народжують дітей або відмовляються від цього.

Поєднання риторики охорони життя від зачаття, винятків щодо шлюбного віку та змін у кримінальному законодавстві щодо віку згоди створює додатковий ризик: замість реального розслідування сексуального насильства система може схиляти до легалізації його наслідків через шлюб і апеляції до долі дитини. Це вже питання не лише прав меншин, а й базової безпеки та гідності для дуже широкого кола людей.

Вікно можливостей і що робити

Поки документ не ухвалений у фінальному читанні й не підписаний президентом, це живий проєкт, який можна змінювати через поправки, доопрацювання в комітетах чи навіть відкликання. Щоби впливати на зміст, громадяни та спільноти можуть:

• надсилати персональні й колективні звернення до депутатів із фокусом на конкретних статтях і пропонованих формулюваннях;
• підтримувати петиції та відкриті заяви правозахисних, феміністичних і ЛГБТКІ+ організацій;
• брати участь у публічних обговореннях, акціях, медійних дискусіях;
• підтримувати ініціативи, які готують правові висновки й адвокують зміни;
• поширювати пояснювальні тексти доступною мовою, щоб інші розуміли, як норми впливають на їхнє життя.

Найгірший сценарій — обмежитися обуренням у стрічці й не підкріпити його юридично обґрунтованими аргументами та зверненнями. У складних випадках варто залучати профільних юристів, які можуть перекласти мову статей на мову реальних прав і ризиків — зокрема й за допомогою команди Advokat Market.